Коли любиш обох — і відчуваєш, що зраджуєш когось
Втомлене тіло йде з кімнати в кімнату, руки тягнуться до меншого — а думки все ще біля старшої. У кожній звичці, у кожному "почекай трохи" є печаль: раптом я вже її втратила? Ми так вчилися бути поруч, а зараз — наче між нами тонка невидима стіна. Як бути мамою двом, коли серце хоче вернути ту близькість, яка була колись?
Можливо, зараз тобі здається, що ти когось раниш. Можливо, ця вина вже давно живе в тобі — і з кожним днем важчає. Можливо, вона не про сьогодні. А ще — це так нормально, що хочеться плакати.
Маленькі екрани маминої душі
*Я бачив це багато разів. Дитина біжить до мами: "Подивись, що я намалювала!" А мама — зморена роботою чи малюком на руках — відводить погляд, не помічає. І дитина ловить кожен порух брів, і тулиться ще сильніше, і ніби питає: "Я ще важлива для тебе?" Це природно. Маленькі діти пристосовуються. Їм треба бути почутими і поміченими, бо так безпечно. У відчутті, що їхня мама поруч усією увагою. Тому кожен з нас навчився вважати себе відповідальним за настрій, теплоту, зв'язок. Вгадай — і виживеш. Не завадь — і ще будеш потрібним. Оце відчуття легкої тривоги за те, чи не відійшов ти надто далеко, чи нема зламаної нитки — залишається з нами і в дорослості.
Де впізнати цю провину?
Залишитись мамою собі і їй: одна жива історія
Оксана, 34 роки, працює в медичній сфері. У неї дві доньки: старшій — 5, молодшій — 1,5. Вона приходить втомлена, дуже акуратно сідає, і довго мовчить. Потім каже: "Я так сумую за нами вдвох. Тепер, коли бачу її самотню на дивані, в мені все стискається. Я винна, бо не можу бути з обома однаково. Мені здається, я зраджую свою першу любов". Вона дуже старається для всіх, та всередині кричить думка: "Я її втратила".
І я знаю — вона не одна така.
Що таке ця провина насправді?
Ця вина — наче невидимий місток у власне дитинство. Ми намагаємось тримати рівновагу: не впасти у нехватку любові для однієї, не втратити себе під вагою відповідальності. Те, що здається болючим вибором між двома дітьми, насправді — відлуння давньої тривоги: "А чи дали мені свого часу стільки, скільки я прагну дати зараз?".
Така поведінка — це спроба втримати відчуття належності, любові. Навіть дорослі, відчуваючи зміну динаміки у родині, повертаються в дитячий досвід, де увага батьків вимірювалась "більше" і "менше". Зараз, коли з'явилась ще одна дитина, мозок каже: "Стережись, щось ти можеш втратити". Це не недолік, це природа захисту: ти намагаєшся не допустити болю своєї старшої у той спосіб, у який хотілось захистити себе саму колись.
Це спроба бути для своєї дитини тією мамою, якої, можливо, тобі самій так не вистачало.
Коли не хочеш втрачати і себе
А якщо любов і близькість повертаються?
Я знаю: цей біль проходить.
Він не стирається відразу — змінюється з часом, досвідом, маленькими кроками назустріч собі. Я бачив, як мама поступово перестає себе карати, а починає помічати: "Так, зараз я не можу бути, як раніше, але ми творимо нову близькість". В один момент зростає відчуття, що любов — це не математична формула. Немає ідеальної справедливості, є ніжне, щире "теперішнє".
Старша дитина вчиться бути самою собою поряд із вашою живою втомою й недосконалістю. І ви вчитеся приймати свою людяність.
Ніжність на пам’ять
Те, що зараз болить — це не зіпсованість, це твоя любов.
Ти не «менше мама», якщо стала більше людиною.




